Історія тензодатчика

Леонардо да Вінчі використовував положення каліброваних противаг на механічному важелі, щоб зрівноважити та визначити невідомі ваги. Варіанти його конструкцій використовували кілька важелів, кожен різної довжини та збалансований єдиною стандартною вагою. До того, як гідравлічні та електронні тензодатчики замінили механічні важелі для промислового зважування, ці механічні важільні ваги широко використовувалися. Їх використовували для зважування всього, від таблеток до залізничних вагонів, і робили це точно та надійно за умови належного калібрування та обслуговування. Вони передбачали використання механізму балансування ваги або виявлення сили, що розвивається механічними важелями. Найперші датчики сили перед тензодатчиками включали гідравлічну та пневматичну конструкції.

У 1843 році британський фізик Чарльз Вітстон розробив мостову схему, яка могла вимірювати електричний опір. Містова схема Вітстона ідеально підходить для вимірювання змін опору, які відбуваються в тензодатчиках. Незважаючи на те, що перший тензодатчик із дротом опору був розроблений у 1940-х роках, нова технологія стала технічно й економічно можливою лише тоді, коли сучасна електроніка наздогнала її. Однак з того часу тензодатчики поширилися як як механічні компоненти ваг, так і в автономних тензодатчиках. Сьогодні, за винятком деяких лабораторій, де все ще використовуються прецизійні механічні ваги, тензодатчики домінують у галузі зважування. Пневматичні датчики навантаження іноді використовуються там, де потрібні іскробезпека та гігієна, а гідравлічні датчики навантаження розглядаються у віддалених місцях, оскільки вони не потребують джерела живлення. Тензометричні тензодатчики забезпечують точність від 0,03% до 0,25% повної шкали та підходять майже для всіх промислових застосувань.